"З дитиною справляємося вдвох": легендарна Підгрушна про первістка, цивільне життя й медальні перспективи на Олімпіаді

Олімпійська чемпіонка та багаторазова призерка чемпіонатів світу з біатлону Олена Підгрушна не оголошувала про завершення кар’єри. Її останній міжнародний старт відбувся перед війною в естафетній гонці на Олімпіаді в Пекіні. Багато хто сподівався, що досвідчена спортсменка допоможе команді й на наступних Іграх у Мілані та Кортіні, але влітку в житті Олени сталося щось особливе – у сім'ї народився син Дем’ян. Разом із чоловіком Ростиславом Підгрушна виховує дитину без сторонньої допомоги. Проте життя олімпійської чемпіонки залишається активним: вона відвідує спортивні заходи та підтримує зв’язок із біатлонним світом. Нещодавно її помітив оглядач Спорт 24 на презентації форми українських олімпійців для Ігор-2026. – Пані Олено, як почуваєтеся в новій формі? – Трохи спекотно, звісно, адже вона щільно прилягає, але ми ж зараз у приміщенні. На відкритому повітрі, під час Олімпіади, думаю, буде значно краще. – Олімпіада в Італії могла стати для вас п’ятою у кар’єрі. Не виникають спогади про минулі виступи? – Нині у мене зовсім інший приємний клопіт – сімейне життя і догляд за сином. Спогади, звичайно, іноді накочують, але отримую радість від маленьких перемог у повсякденному житті – коли син усміхається, відкриває для себе світ. – Щодо імені хлопчика, у ЗМІ думки розділилися: як його назвали – Давид чи Дем’ян? – Ой, журналісти замість того, щоб просто спитати, починають додумувати різні варіанти і вигадувати новини. Ми навіть жартуємо, що у сина тепер є свій псевдонім для соцмереж (Усміхається). Насправді його звуть Дем’ян. – А довго обирали ім’я? – Так, довго. Ми відкрили спеціальний список імен, там було з пів сотні варіантів. Переглядали, міркували, радилися між собою, оцінювали звучання, енергетику, історичне та культурне значення. Хотілося, щоб ім’я не лише красиво звучало, а й пасувало нашому синові, нашій родині, нашій традиції. Зупинилися на Дем’яні. Це старослов’янське ім’я з глибокою історією, благозвучне і сильне, але водночас тепле і лагідне – ідеально для маленького хлопчика. – Життя спортивне від цивільного сильно відрізняється? – Кардинально. У спорті, з одного боку, дуже непросто: тренування, графік суворий, травми, психологічний тиск і постійна конкуренція. Але з іншого боку, усе напрочуд просто: чітко знаєш, що робиш щодня, коли й де їси, куди їдеш і навіщо, де тренуєшся і які завдання на день. У спорті твоє життя буквально підпорядковане дисципліні та меті – і це дає певний спокій, бо знімає зайві думки. Ти зосереджений на одному – на власній підготовці, на результаті, на тренерах і команді. А повсякденне життя з дитиною, цивільне життя – це абсолютно інша планета. Тут немає чіткого розкладу, все доводиться планувати самому: коли приготувати їжу, коли вкласти спати, коли встигнути зробити покупки чи вчасно дістатися куди-небудь. Відповідальність на тобі 24 години на добу. Сам плануєш, сам усе робиш, сам приймаєш рішення. Тут немає тренера, який би підказав, коли і що робити. – З дитиною вам хтось допомагає? – Ні, ми з чоловіком справляємося самі. Так сталося, що всі родичі й друзі перебувають у Тернополі, а чоловік, на жаль, уже сирота. Тому ми звикли покладатися один на одного. Спершу було непросто: нічого подібного раніше не робила, але зараз знайшли свій ритм і отримуємо задоволення від цього спільного часу. – Тобто, коли ви не вдома, чоловік сам залишається з дитиною? – Буває й таке. Наприклад, сьогодні тут, на презентації, доволі шумно й гамірно, а Дем’ян потребує спокійного середовища. Тому чоловік вивів його на прогулянку неподалік – у тихе місце, де можуть спокійно побути. – Коли спостерігаєте за виступами наших біатлоністів, на трасу не тягне? – На жаль, пробігтися на лижах уже не можу. Травми, які я отримала за час спортивної кар’єри, дають про себе знати. Але постріляти – це інша справа. Нещодавно взяла в руки пневматичну гвинтівку. Сучасна, легка, буквально прилипла до рук. Навички не забулися, а відчуття, що ти знову на стрільбищі, надзвичайно приємне. – У вас величезний досвід: перемоги на чемпіонатах світу, Європи, Олімпіаді. Ваші поради молодому поколінню точно будуть корисними. – Так, плани на наставництво є, але поки що відкладу їх на потім – після декретної відпустки. Зараз дитина для мене на першому місці. Хочу, щоб син відчував мою присутність, і щоб ми разом переживали перші важливі моменти його життя. – Коли ви завершили виступи, українські біатлоністи перестали здобувати медалі. Чому так сталося? – Нагород поменшало вже тоді, коли я завершувала кар’єру. Це дуже комплексне питання. Для успіху потрібні сучасні бази, прогресивні тренери, зацікавленість серед молоді і масовість у спорті. Порівняйте: легка атлетика чи боротьба – там тисячі юних спортсменів, величезна конкуренція. У нас зимові види дуже поступаються в цьому плані. В одній віковій категорії на всеукраїнських змаганнях до п’ятдесяти учасників, на дорослих стартах – лише кілька десятків. Рівень конкуренції низький, а відтак і медалі з’являються рідше. Олена Підгрушна / Фото Геннадія Чеховського – На Олімпіаді в Мілані й Кортіна-Д’Ампеццо українські біатлоністи зможуть боротися за медалі? – Безумовно! На Олімпіаді будь-що може трапитися, і це робить змагання особливо захопливими. Подивіться на приклад Кайси Мякяряйнен: вона виграла безліч кришталевих глобусів як найсильніша біатлоністка сезону, здобула десятки перемог у окремих дисциплінах, а на Олімпіадах так і не здобула жодної медалі. Або візьмемо казашку Хрустальову: на чемпіонатах світу вона практично нічого не вигравала, проте на Іграх у Ванкувері здобула срібло в індивідуальній гонці. Наші біатлоністи – Дмитро Підручний, який перемагав на чемпіонаті світу, Юлія Джима, чемпіонка Європи, призерка Олімпіад та чемпіонатів світу – теж здатні на високий результат. Вистрілити може будь-хто, і часто перемога залежить не лише від форми, а й від того, як спортсмен зможе впоратися зі стресом, холодом, тиском конкурентів і власними емоціями. Побачимо, в якій фізичній та психологічній формі вони підходитимуть до стартів у Мілані та Кортіні. – А за іншими зимовими видами спорту слідкуєте? – Звичайно. В Україні є сильні спортсмени у лижній акробатиці, скелетоні, сноуборді. Я дивлюся на них і розумію, скільки праці і самопожертви за кожним результатом. Головне – не хвилюватися, вірити в себе й показати максимум. Адже до Олімпіади вони йшли все життя. Кожен спортсмен, який потрапить на Ігри, отримав свій шанс, і ним потрібно скористатися. Більше ексклюзиву від Геннадія Чеховського Олімпійців взули й одягнули: 100 днів до зимових Ігор – нова форма, шанси на медалі, суми призових Беленюк уникнув ломки, поставив мету в тенісі, очолив боротьбу за ізоляцію росіян і не відкинув повернення на килим "Два бої проведу в Україні": Берінчик – про бокс, поєдинки на кулаках і як став майстром спорту з кікбоксингу